Оптимальні умови ґрунту та норми мінерального живлення цукрового буряку

Цукровий буряк. Найбільш придатними для вирощування цукрового буряку є чорноземи, що мають потужний гумусовий горизонт із високим вмістом органічної речовини та поживних речовин у верхніх шарах ґрунту з нейтральною або слаболужною реакцією (рН 7,0–7,5) і хорошими водно-фізичними властивостями. Для цієї культури велике значення має щільність складення ґрунту та його агрегатний склад. Більш придатними для її росту є структурні ґрунти з переважанням водотривких агрегатів розміром 1–3 мм. За гранулометричним складом кращими є суглинки. На дуже важких глинистих ґрунтах буряк розвивається погано. При вирощуванні на важких за гранулометричним складом ґрунтах коренеплоди цукрового буряку розгалужуються. Більш сприятливі умови для його росту складаються при таких показниках об'ємної маси ґрунту: чорноземів – 1,0–1,2 г/см3; каштанових і сірих лісових – 1,2–1,3; дерново-підзолистих – 1,2–1,4 г/см3.

Буряк вирізняється солевитривалістю і на солонцюватих ґрунтах може давати високі врожаї з хорошою якістю коренеплодів. Коренева система буряку добре розвинена, використовує поживні речовини з різних шарів ґрунту і накопичує велику органічну масу. Вже через 2 місяці після сівби коренева система проникає на глибину 1,0–1,2 м, до кінця вегетації – до 2,0–2,5 м, а в боки розростається більш ніж на 1 м. У процесі вегетації цукровий буряк виносить досить велику кількість поживних речовин. На утворення 100 ц коренеплодів та відповідної кількості гички цукровий буряк використовує 35–60 кг азоту, 10–20 – фосфору і 40–75 кг калію. Таке коливання елементів живлення зумовлене різним співвідношенням коренеплодів і гички при вирощуванні її в різних ґрунтово-кліматичних умовах.

Споживання елементів живлення рослинами цукрового буряку відбувається досить рівномірно майже до збирання врожаю. У першій половині вегетації особливо необхідне достатнє азотне живлення. При його нестачі листя у цукрового буряку набуває світло-зеленого відтінку, стає блідо-жовтим, прискорюється відмирання старого листя, припиняється ріст листя, послаблюється розвиток кореневої системи, приріст коренеплоду припиняється, – все це призводить до передчасного достигання буряку і зниження його врожайності. При надмірному азотному живленні посилюється розвиток листя, затягується достигання буряку, цукристість коренеплоду зменшується, у ньому підвищується вміст загального та розчинного азоту, а також золи, що знижує технологічні якості буряку. Щоб отримати високу врожайність коренеплодів з хорошими технологічними якостями, необхідно забезпечити на різних фазах вегетації цукрового буряку помірне азотне живлення. У період формування основної маси його листя необхідно повністю задовольнити потребу в усіх елементах мінерального живлення, а в міру наближення рослин до достигання слід дещо обмежити азотне живлення рослин.

Нестача фосфору, особливо в початковий період розвитку цукрового буряку, призводить до зменшення вмісту нуклеопротеїдів і фосфатидів, згодом рослина не може нормально розвиватися навіть при подальшому нормальному забезпеченні її фосфорним живленням. При фосфорному голодуванні різко гальмується ріст асиміляційного апарату та коренеплодів. При цьому листя набуває тьмяного темно-зеленого забарвлення з характерним синюватим відтінком. На ньому з'являються темно-бурі плями, краї підсихають, утворюючи буру облямівку. Достатнє забезпечення фосфором рослин сприяє більш швидкому утворенню листя, наростанню коренеплодів, прискоренню достигання буряку, підвищенню цукристості та покращенню технологічних якостей коренеплодів.

Калій для цукрового буряку потрібен протягом усього вегетаційного періоду, але особливо наприкінці, оскільки він підвищує цукристість коренеплодів. Цукровий буряк – калієлюбна рослина. Він добре переносить хлорвмісні добрива і позитивно реагує на натрій, який підвищує вміст цукру в коренеплодах.

При нестачі калію знижується врожайність цукрового буряку та вміст цукру в коренеплодах, зменшується хворобо- і посухостійкість рослин, уповільнюється утворення хлорофілу в листі та послаблюється процес фотосинтезу. Про незадовільне забезпечення рослин калієм можна судити за їхнім зовнішнім виглядом. При нестачі калію між бічними жилками листя з'являються світлі плями, а самі жилки залишаються зеленими, краї листя жовтіють і засихають, набуваючи темно-коричневого кольору.

Як основне добриво під цукровий буряк вносять 40–50 т/га гною, на злитих чорноземах і при зрошенні – 60 т/га під попередні озимі або безпосередньо під буряк. Гній має бути добре підготовленим і не містити схожого насіння бур'янів, що особливо важливо при внесенні безпосередньо під цукровий буряк. Рекомендовані норми мінеральних добрив представлені в таблиці 182.

Таблиця 182 – Норми мінеральних добрив під цукровий буряк за планової урожайності 300–350 ц/га, д.р. кг/га Ґрунт N P2O5 К2О

 Чорнозем звичайний 80–90 100–120 90 Чорнозем типовий 100 100 90 Чорнозем вилугуваний 120 90 90 Чорнозем вилугуваний злитий 90 90 90

При спільному застосуванні мінеральних та органічних добрив норми мінеральних добрив слід зменшити. Добрива вносять під оранку. При розміщенні цукрового буряку в ланці сівозміни після багаторічних трав норму азотних добрив зменшують на 20–40 %. Під буряк рекомендується також припосівне внесення добрив N10P20K10. Підживлення малоефективні, коли спостерігається дефіцит вологи в ґрунті.

Корекція дефіциту бору на цукровому буряку

Цукровий буряк вкрай чутливий до нестачі бору. Дефіцит цього елемента часто спостерігається на ґрунтах із низьким вмістом його доступних форм. Щоб запобігти втратам урожаю та цукристості, необхідно компенсувати нестачу бору за допомогою передпосівного обробітку насіння або внесення добрив під весняну культивацію.

• Поріг дефіциту бору в ґрунті — менше 0,2–0,3 мг/кг
• Концентрація розчину для замочування насіння — 0,05%
• Витрата розчину при замочуванні насіння — 2 л/ц
• Норма опудрювання бормагнієвим добривом — 300–500 г/ц
• Внесення борного суперфосфату навесні — 3–3,5 ц/га
• Внесення бормагнієвого добрива навесні — 1 ц/га

Ґрунтові умови та мінеральне живлення соняшнику

Для вирощування соняшнику найкраще підходять чорноземи, каштанові та сірі лісові ґрунти. Культура надає перевагу середньосуглинковому гранулометричному складу та кислотності ґрунту, близькій до нейтральної (рН 6,0–6,8). Погано розвиваються рослини на піщаних, солонцюватих та важких глинистих ґрунтах, які повільно прогріваються навесні. Потужний корінь соняшнику пробиває щільні горизонти, а канали, що залишаються після нього, покращують проникнення вологи та допомагають розвитку кореневих систем наступних культур у сівозміні.

Соняшник споживає значно більше елементів живлення, ніж інші польові культури. Наприклад, порівняно з озимою пшеницею, для формування рівного врожаю йому потрібно у 2,5 раза більше азоту, у 3,5 раза більше фосфору та у 16 разів більше калію. Основна частина азоту та фосфору накопичується безпосередньо в насінні, тоді як калій переважно залишається у вегетативній масі.

Елемент живлення	Винесення на 10 ц насіння з вегетативною масою, кг	Частка елемента, що накопичується в насінні, %
Азот (N)	56	44
Фосфор (P)	24	77
Калій (K)	138	12

Споживання елементів живлення триває доти, доки листя залишається зеленим. Однак максимум засвоєння припадає на період цвітіння: до цього моменту рослини поглинають основну частину сезонної потреби. Розподіл азоту, фосфору та калію за фазами розвитку має свої критичні періоди.

• Азот найактивніше поглинається в період від початку утворення кошика до цвітіння. Помірне азотне живлення потрібне на початку вегетації та після цвітіння.
• Фосфор найбільш затребуваний на етапі від сходів до утворення кошика. У цей критичний період дефіцит фосфору порушує азотний обмін і знижує якість насіння. Після цвітіння потреба стає помірною.
• Калій інтенсивно засвоюється від утворення кошика до дозрівання насіння. На ранніх етапах вегетації надлишок калію шкодить урожаю.

Органічні добрива під соняшник вносять у дозі 20–40 т/га гною під оранку, їхня післядія зберігається протягом 2–3 років. Основне мінеральне добриво планують з обов'язковою коригуванням доз за вмістом рухомого фосфору в ґрунті. Найбільшу прибавку урожаю забезпечує спільне застосування азоту та фосфору.

Умови застосування	Строки та спосіб внесення	Рекомендовані дози добрив
Чорноземи без зрошення	Під зяблеву оранку	N60P90 (на бідних на калій ґрунтах додають К40–60)
Середні умови (за результатами трирічних дослідів)	Під зяблеву оранку	N60P60 (перевищення цієї дози знижує олійність насіння)
Локально-стрічковий спосіб	При сівбі сівалкою (на глибину 10–12 см і на 6–10 см убік від рядка)	N20P30

Живлення цукрового буряку та рицини

Раннє підживлення цукрового буряку проводять локально-стрічковим способом під час першого міжрядного обробітку ґрунту. Добрива вносять у дозі N20P30. Цей прийом необхідний для підтримки рослин на ранніх етапах розвитку.

• Глибина внесення підживлення буряку — 10–12 см
• Дистанція від рядка буряку — 10–12 см
• Норма гною під рицину — 20–30 т/га

Для вирощування рицини найкраще підходять чорноземи та каштанові ґрунти легкого та середнього гранулометричного складу. Культура погано переносить засолені, глинисті та заболочені ділянки. Не підходять для неї поля з близьким заляганням ґрунтових вод: надлишок вологи провокує бурхливий ріст вегетативної маси, затягує дозрівання та ускладнює комбайнове збирання врожаю.

Рицина вимоглива до родючості ґрунту. Основний обсяг поживних речовин вона споживає у другій половині вегетації. Посилене азотне живлення перед утворенням суцвіть суттєво підвищує підсумкову врожайність насіння.

Елемент живлення	Винос на формування 10 ц насіння рицини, кг
Азот	64–68
Фосфор	14–20
Калій	52–56

Культура здатна засвоювати фосфор, кальцій та залізо з важкодоступних ґрунтових сполук. На чорноземах рицина практично не реагує на внесення калійних добрив. На вилугованих чорноземах найбільший ефект дають азотно-фосфорні добрива, а на звичайних — фосфорні або азотно-фосфорні.

Рекомендації щодо способів внесення добрив під рицину:

• При розкидному способі найкращі результати дає осіннє внесення добрив під зяблеву оранку.
• Весняне внесення врозкид під культивацію зябу не дає ефекту в посушливі роки.
• Припосівне добриво працює слабше за основне. При дефіциті добрив його застосовують у дозах N10P20 на вилугованих чорноземах та P20 на звичайних.
• Органічні добрива (гній у дозі 20–30 т/га) вносять під зяблеву оранку.

Особливості удобрення льону олійного та тютюну

Слаборозвинена коренева система льону олійного потребує високого рівня родючості ґрунту. Потреба в азоті сягає піку у фазу «ялинки»–цвітіння, тоді як фосфор і калій необхідні рослині протягом усього вегетаційного періоду. Недостатнє постачання азоту в ці періоди негативно позначається на формуванні врожаю.

Забезпеченість ґрунту	Оптимальна норма добрива льону олійного, д. р.
Низька забезпеченість	N60P60К60
Середня забезпеченість	N30P30К30

Строки та способи внесення добрив під льон олійний визначають їхню ефективність. Неправильний розподіл елементів живлення в шарах ґрунту робить їх недоступними для кореневої системи. Для досягнення максимального ефекту дотримуйтеся такої схеми:

1. Внесіть основну частину добрив восени під зяблевий обробіток ґрунту для їх рівномірного розподілу в зоні залягання коренів.
2. При сівбі внесіть у рядки суперфосфат у дозі P10–20 або 50 кг/га органо-мінерального добрива (ОМД).
3. Якщо добрива не вносилися до сівби, обробіть посіви у фазу «ялинки» сечовиною в дозі N30.

Для запобігання відставанню в рості льон олійний необхідно забезпечувати мікроелементами. При дефіциті цинку, бору та заліза рослини розвиваються слабо. Недолік усувають передпосівною обробкою насіння або некореневим підживленням у фазу «ялинки» комплексними добривами (кристалон, акварин) чи їхньою баковою сумішшю з сечовиною.

Якісний тютюн отримують на легких та середніх за гранулометричним складом структурних ґрунтах із вмістом гумусу 2,0–2,5 %. Скелетні сорти тютюну дають доброякісну продукцію на сірих лісових, підзолистих бурих, легких і середніх ґрунтах Північного Кавказу. Культура переносить широкий діапазон кислотності ґрунтів — pH від 4,5 до 8,5.

Тютюн традиційно вирощують на ґрунтах із середньою та зниженою родючістю. Через це культура висуває підвищені вимоги до мінерального живлення. Дозування розраховують виходячи з планованого врожаю та обсягів виносу елементів із ґрунту.

Елемент живлення	Витрата на утворення 10 ц сухої тютюнової сировини, кг
Азот	40
Фосфор	20
Калій	70

Потреба коріандру в елементах живлення та вибір добрив

Коріандр вкрай вимогливий до умов вирощування. Щоб отримати високий урожай насіння, під цю культуру необхідно відводити структуровані ділянки з глибоким гумусовим горизонтом та нейтральною реакцією середовища. Безструктурні, важкі глинисті та легкі супіщані ґрунти для нього непридатні.

• Винос азоту на 10 ц насіння — 42 кг
• Винос фосфору на 10 ц насіння — 16 кг
• Винос калію на 10 ц насіння — 40 кг
• Прибавка врожайності від добрив — 2,5–3 ц/га

Пік споживання азоту та зольних елементів припадає на ранні фази розвитку рослин. Під час цвітіння фосфор зосереджується у суцвіттях, а азот та інші елементи накопичуються у листках. До моменту достигання основна маса поживних речовин переходить у насіння, і тільки кальцій переміщується переважно у стебла.

Тип ґрунту	Норма внесення добрив під зяблеву оранку
Чорнозем звичайний	N60P80
Вилугуваний та типовий чорнозем	N60P60K40

Якщо мінеральних добрив у господарстві недостатньо, можна обмежитися внесенням N10P20 безпосередньо в рядки під час сівби. При використанні органіки гній вносять в обсязі 20 т/га з обов'язковим додаванням 1–2 ц суперфосфату. Основну дозу мінеральних туків розподіляють під зяблеву оранку.

Ефективність живлення коріандру сильно залежить від форми добрив, що використовуються:

• При насиченості ґрунту основами понад 90% нітратна та амонійна форми азоту працюють однаково. Якщо цей показник нижче 90%, краще вносити азот у нітратній формі (аміачна селітра покаже себе краще за сульфат амонію).
• На солонцюватих ґрунтах пріоритет слід віддати сульфату амонію. З калійних добрив на солонцюватих чорноземах краще використовувати сірчанокислий калій замість хлористого.
• Суперфосфат підходить для всіх типів ґрунтів, але на кислих ділянках замість нього можна вносити важкорозчинне фосфоритне борошно.

Особливості мінерального живлення м'яти та анісу

М'ята та аніс чутливі до фізичних властивостей ґрунту та якості водного режиму. М'яту доцільно розміщувати на наносних ґрунтах річкових заплав, супіщаних або суглинкових чорноземах з оптимальним рівнем pH 5–7. Для анісу краще підходять легкі та середні за гранулометричним складом чорноземи з невисокою ємністю обміну. Важкі, кам'янисті, піщані та перезволожені ґрунти для цих культур не підходять.

Культура	Обсяг продукції для розрахунку виносу	Азот (N), кг	Фосфор (P), кг	Калій (K), кг
М'ята (зелена маса)	43,6 ц/га	98,1	34,2	44,2
Аніс (зерно)	10 ц	35	12	40

Система удобрення м'яти будується з урахуванням родючості ділянки, вологозабезпеченості та післядії попередника. Для цієї культури нітратні форми азоту кращі за амонійні. Основну частину фосфорно-калійних добрив вносять восени (у жовтні), а азот — навесні.

Схеми внесення добрив під м'яту:

• При основному внесенні: N135P180K135 або гній 20–40 т/га спільно з N30P30K30.
• При садінні: локально збоку рядків вносять N90P120K90 або половину цієї дози.
• На другий та третій роки вегетації: плантації підживлюють у дозі N135P120K135.

Аніс поглинає найбільшу кількість поживних елементів у фазу від стеблування до цвітіння. Оскільки рослина гостро реагує на дефіцит азоту та калію, під неї обов'язково вносять мінеральний комплекс у дозі N40–60P60–90K40–60. Усю норму необхідно загорнути під зяблеву оранку. Якщо попередник був добре удобрений, норму внесення знижують.

Мінеральне живлення кмину та фенхелю

Для вирощування кмину ідеально підходять структурні чорноземи. Отримати високий урожай на піщаних ґрунтах та вапнякових суглинках можна тільки за умови систематичного застосування добрив. Заболочені, кислі ділянки та землі з близьким заляганням ґрунтових вод для цієї культури непридатні.

Основну масу добрив під кмин загортають плугом під час зяблевої оранки. Якщо попередником були озимі зернові, під які вносили добрива, восени дають тільки мінеральний комплекс: N30–40P40–50K20–30. Якщо ж попередник не удобрювали, систему живлення підсилюють внесенням 20–30 т/га гною спільно з мінеральними туками.

• Прибавка від підживлення кмину — 4–5 ц/га
• Доза гною за бідного попередника — 20–30 т/га
• Розведення гноївки водою — 1:6

Кмин відмінно відгукується на дробове живлення. Під час сівби в рядки вносять гранульовані мінеральні суміші. У період вегетації проводять два підживлення: восени під останній міжрядний обробіток ґрунту вносять P30K20, а навесні після перезимівлі під боронування — N20–30.

Для весняного підживлення можна використовувати й органіку. Сухий подрібнений пташиний послід розсипають у дозі 4–5 ц/га. Гноївку розводять водою в пропорції 1:6 і вносять із розрахунку 5–7 т/га. Оптимальний строк для весняних обробітків — найраніші дати по мерзлому ґрунту під час ранкових заморозків.

Фенхель вимогливий до родючості ґрунту. Йому підходять добре окультурені чорноземи та наносні заплавні землі. Важкі глинисті, схильні до запливання та заболочування ґрунти для нього непридатні. Найкращими попередниками вважаються озимі колосові по удобрених парах, овочеві, картопля, коноплі, а також однорічні трави на зелений корм і цукровий буряк. Розміщувати фенхель після соняшнику та кукурудзи на зерно не можна.

Під фенхель застосовують лише мінеральні добрива. Восени під оранку вносять фосфорно-калійний комплекс у дозі P40–50K40–50, а азот (N40–50) дають навесні під обробіток ґрунту. Ефективним також є припосівне внесення суперфосфату в дозі Р50.

Потреба олійних культур та арахісу в елементах живлення

Сиза гірчиця невибаглива до ґрунтів і успішно вирощується на чорноземах та каштанових різновидах, але не переносить важкі, запливаючі та засолені землі. Біла гірчиця ще менш вимоглива: завдяки високій засвоювальній здатності кореневої системи вона дає урожай навіть на підзолистих ґрунтах, хоча надає перевагу суглинковим та супіщаним чорноземам. Найкращі попередники для обох культур — зернові та чисті від бур'янів просапні. Повернення гірчиці після будь-яких капустяних культур заборонено через ризик накопичення хвороб та шкідників.

Культура	Урожайність насіння, ц/га	Винос азоту, кг	Винос фосфору, кг	Винос калію, кг
Гірчиця	10	70–75	25–30	50–60
Ріпак	20	138	58	159

Гірчиця добре використовує післядію органіки та пряму дію мінеральних туків. Під зяблеву оранку вносять базову норму N30–35P45–60K45–60. При сівбі в рядки ефективність показують фосфорні добрива в дозах P15–20.

Ріпак лідирує серед капустяних культур за вимогливістю до рівня родючості. Озимий ріпак надає перевагу чорноземам, каштановим, сірим лісовим ґрунтам та опідзоленим суглинкам за умови їх вапнування. Йому протипоказані важкі глини, заболочені ділянки та близькі ґрунтові води. Ярий ріпак мириться з кислими підзолистими ґрунтами, якщо попередньо провести вапнування.

• Винос азоту ріпаком (на 20 ц/га насіння) — 138 кг
• Винос калію ріпаком (на 20 ц/га насіння) — 159 кг
• Ранньовесняне азотне підживлення ріпаку — N40–60
• Добриво під зяб для рижію — N45P45K45

Максимальний ефект на ріпаку дає поєднання органічних та мінеральних добрив. Гній у дозі 20–30 т/га вносять під попередню культуру. Під зяблеву оранку заробляють основне добриво в нормі N30-45P45-60K40-60. Навесні посіви підживлюють азотом у дозі N40–60. На кислих ґрунтах із дефіцитом мікроелементів обов'язковим є застосування борних та марганцевих мікродобрив.

Рижій здатний давати врожаї на легких супіщаних та солонцюватих ґрунтах, але пригнічується на важких запливаючих глинах і кислих землях. Найкраще висівати його після озимих та просапних культур. Найбільшу віддачу дає повне мінеральне добриво N45P45K45, внесене восени під зяб.

Арахіс надає перевагу чорноземам, легким за гранулометричним складом. Засолені та заболочені ділянки для нього повністю непридатні. Оптимально розміщувати арахіс після озимої пшениці, що йде по пласту або обороту пласта багаторічних трав із внесенням гною, по чорному пару, а також після удобрених просапних культур. Сам арахіс слугує цінним попередником для більшості польових культур у сівозміні.

Специфіка живлення арахісу, перили, ляллеманції та кунжуту

Арахіс вимогливий до рівня родючості ґрунту. На формування 10 ц насіння та супутньої надземної маси рослини виносять 62 кг азоту, 11 кг фосфору та 40 кг калію. Культура особливо чутлива до дефіциту фосфору. На вилужених чорноземах та каштанових ґрунтах за слабкої роботи бульбочкових бактерій арахіс також гостро реагує на нестачу азоту.

При вирощуванні на зрошенні культурі потрібні обов'язкові підживлення. Перше підживлення в дозі N40P30 проводять безпосередньо перед початком цвітіння. Друге внесення в нормі N60P30 дають у період масового утворення плодів.

Варіант добрива	Норма внесення
Гній спільно з фосфорно-калійними добривами	20–30 т/га спільно з P40K30
Повне мінеральне добриво	N40P60K40

Для вирощування перили підходять лише структурні чорноземи та наносні ґрунти річкових долин. На піщаних, супіщаних та засолених землях культура не дає прийнятних результатів. Найкращими попередниками для неї у сівозміні слугують зернові, просапні та бобові культури.

Внесення органіки під зяблеву оранку в нормі 30 т/га дозволяє подвоїти урожай перили. При використанні мінеральної системи живлення орієнтуються на норму N45P60K40. Повний обсяг добрив заробляють з осені, проте азотну частину допускається переносити на весну під передпосівну культивацію.

Ляллеманція добре адаптується до різних типів ґрунтів, але максимальну урожайність забезпечує на чорноземах. У сівозміні її розміщують після просапних та озимих зернових культур. За рахунок короткого періоду вегетації ляллеманція сама є чудовим попередником для озимих колосових.

Культура активно відгукується на органічне та мінеральне живлення. Під неї рекомендується вносити 20–30 т/га гною або мінеральний комплекс у нормі N45P45K45. Будь-які види добрив під ляллеманцію заробляють з осені під зяблеву оранку.

Кунжут вимагає високородючих ґрунтів легкого гранулометричного складу — легких суглинків, чорноземів та супісків. Для його вирощування непридатні заболочені та засолені ділянки з близьким заляганням ґрунтових вод. У сівозміні кунжут висівають після кукурудзи, зернобобових та озимої пшениці.

Рослини споживають значну кількість елементів живлення з ґрунту. На утворення 10 ц насіння кунжуту потрібно 80–90 кг азоту, 20–25 кг фосфору та 90–100 кг калію. Базова норма мінеральних добрив становить N60P60K60, або під культуру вносять 20–25 т/га гною спільно з N30P30K30.

Хороші результати на старті дає припосівне внесення в рядки гранульованого суперфосфату в дозі P20. При цьому основна частина живлення — близько 65–70% азоту, фосфору та калію — засвоюється кунжутом пізніше, у період цвітіння. З цієї причини культуру підживлюють у фазу бутонізації в дозі N20P30K30.

Вимоги до ґрунтів та удобрення сафлору, олійного маку та ефіроолійної троянди

Сафлор відрізняється невибагливістю і успішно переносить засолення ґрунтів. Його не можна розміщувати лише на кислих, заболочених землях та ділянках з високим рівнем ґрунтових вод. Найкращими ґрунтами для нього залишаються чорноземи та каштанові ґрунти, а оптимальними попередниками — кукурудза та зернові колосові. Сам сафлор слугує хорошим попередником під ярі зернові.

Застосування добрив на сафлорі найбільш ефективне в роки з достатнім зволоженням. Під основний обробіток ґрунту вносять азотно-фосфорний комплекс у нормі N45P60. Якщо ґрунт бідний на калій, дозування коригують до N45P60K45.

Мак олійний віддає перевагу легким супіщаним, суглинковим каштановим ґрунтам та чорноземам. Культура не переносить солонці, важкі запливаючі ґрунти та близьке стояння ґрунтових вод. У сівозмінах мак розміщують після озимих зернових культур або кукурудзи.

1. Внесення під зяблеву оранку 20–30 т/га гною або мінеральних добрив у дозі P60K40.
2. Припосівне внесення в рядки фосфорних добрив із розрахунку P20–30.
3. Проведення фосфорного підживлення в дозі P20–30 у фазу бутонізації при дефіциті елемента в ґрунті (з обов'язковою заробкою на глибину 8–10 см).

Троянду ефіроолійну вирощують на високородючих запольних ділянках. Найкраще під плантації підходять вилугувані суглинкові чорноземи, наносні заплавні ґрунти річкових долин та вилугувані гірсько-лісові ґрунти передгір'їв Кавказу. Важкі глинисті та заболочені ділянки з близькими ґрунтовими водами для троянди непридатні. Оптимально розміщувати садіння в долинах річок, де є можливість організувати зрошення протягом усього періоду вегетації.

Рослини відрізняються високим виносом поживних речовин. Щороку з приростом пагонів, листя та квіток плантація забирає з одного гектара значну кількість елементів. У середньому щорічний винос становить 50 кг/га азоту, 10 кг/га фосфору та 80 кг/га калію.

• Винос азоту за весь цикл життя плантації — 700–800 кг/га
• Винос фосфору за весь цикл життя плантації — 200–300 кг/га
• Винос калію за весь цикл життя плантації — 900–1000 кг/га

Для задоволення потреб троянди в елементах мінерального живлення перед закладанням розсадника під плантажну оранку в ґрунт вносять 30– 40 т/га гною спільно з Р20–30 у формі суперфосфату. Для створення сприятливих умов приживлюваності та росту молодих рослин практикується припосівне внесення органічних та фосфорних добрив. Основне та припосівне внесення добрив забезпечує рослину поживними речовинами в перші роки життя. У наступні роки троянда потребує підживлення. У період експлуатації плантації рекомендується один раз на 2–3 роки під осіннє переорювання міжрядь вносити гній у кількості 20– 30 т/га. Щорічно при осінньому або весняному обробітку ґрунту рослини підживлюють мінеральними добривами із розрахунку N50P50K50. Добрива вносять стрічковим способом на глибину 25–40 см. Рекомендовані форми добрив: сульфат амонію або амонійна селітра, суперфосфат простий або подвійний, сульфат калію або хлористий калій.

Шавлія мускатна. Найкращі ґрунти для шавлії — чорноземи вилуговані та звичайні з нейтральною або слаболужною реакцією. Ґрунти слабкопроникні, заболочені, з близьким рівнем залягання ґрунтових вод для неї не придатні.

Найкращими попередниками шавлії в сівозміні є озимі зернові культури, кукурудза на силос, однорічні трави на зелений корм і сіно.

З огляду на свої біологічні особливості шавлія висуває певні вимоги до мінеральних добрив та їх форм. Це зумовлено слабким розвитком кореневої системи в початковий період росту, з одного боку, та інтенсивним розвитком вегетативних і репродуктивних органів у наступні фази — з іншого. Тому внесення добрив повинно відповідати потребам рослин на певних етапах органогенезу. Найкращими формами добрив для забезпечення шавлії азотом і фосфором є гранульований суперфосфат, аміачна селітра та сечовина. Дія цих легкорозчинних форм добрив на розвиток кореневої системи, розетки листя та репродуктивних органів проявляється чіткіше, ніж важкорозчинних добрив.

Шавлія, утворюючи велику вегетативну масу, споживає значну кількість поживних речовин. На 100 ц суцвіть шавлія виносить із ґрунту в середньому 9,0 кг азоту, 1,9 — фосфору і 11,0 кг калію.

Задоволення потреби шавлії в елементах мінерального живлення здійснюють шляхом внесення добрив. Для цих цілей на сірих лісових ґрунтах, опідзолених і вилугованих чорноземах рекомендується вносити N40P60K40.

Для припосівного добрива використовується гранульований суперфосфат у дозі P10, що вноситься окремо від насіння.

У період вегетації рослин проводять кореневі підживлення азотно-фосфорними добривами (N30P30):

• У перший рік вегетації підживлення проводять у фазі двох пар справжніх листків.
• У другий рік — на початку відростання розетки.

Добрива вносяться культиватором-рослинопідживлювачем на глибину 10–12 см на відстані 15 см від рядка.

Лаванда справжня. Найкращими для розміщення плантацій лаванди вважаються вилуговані чорноземи, темно-сірі лісові ґрунти. Важкі холодні ґрунти з підвищеною кислотністю, з близьким стоянням ґрунтових вод для неї непридатні.

Як багаторічну рослину, що росте на одному місці понад 20 років, лаванду розміщують на запольній ділянці. Під плантації відводять добре освітлені земельні ділянки на схилах південної та південно-західної експозиції з ухилом до 10 градусів, придатні для робіт сільськогосподарських машин. Ділянка під лаванду повинна бути захищена від північно-східних і північних вітрів, що сприяє довговічності та позитивно позначається на продуктивності культури.

Лаванда, утворюючи велику вегетативну масу, споживає значну кількість поживних речовин. З 10 ц суцвіть вона в середньому виносить із ґрунту:

Азот	4,2–7,5 кг
Фосфор	1,8–2,0 кг
Калій	6,3–8,5 кг

Система добрив лаванди включає: основне, присадибне та підживлення плодоносних плантацій.

Основне добриво вносять під плантажну оранку: 35–40 т/га напівперепрілого гною та N100–120P100–120К40–60.

Як присадибне добриво використовують суперфосфат. Для цих цілей кожен саджанець при садінні поливають водою, збагаченою фосфорною кислотою. Готують розчин таким чином: 50 кг суперфосфату розчиняють у 1000 л води, настоюють протягом 4–5 год при частому перемішуванні, потім дають відстоятися до освітлення і фільтрують через мішковину. Розчин заливають у баки лавандосадильної машини, яка одночасно з садінням вносить його з розрахунку 1 л на саджанець.

Кореневі підживлення проводять щорічно: мінеральні добрива вносять із розрахунку N60P60K60 культиваторами-рослинопідживлювачами на глибину 14–16 см. Добрива вносять посередині міжряддя. Азотні добрива рекомендується вносити в ґрунт восени або навесні, фосфорно-калійні — виключно восени.

Базилік евгенольний. Ґрунти, що відводяться під садіння базиліку, повинні бути родючими. Найкраще він росте на тучних чорноземах, алювіальних, лісових ґрунтах з доброю аерацією; важкі ґрунти, що запливають і утворюють кірку, для цієї культури не придатні.

Базилік слід розміщувати на зрошуваних землях після озимих або зернобобових культур. Його повернення на одне й те саме поле допускається не раніше ніж через 10–12 років.

Базилік за період вегетації споживає значну кількість поживних речовин із ґрунту. При врожаї загальної біомаси рослин 20 т/га він виносить 110 кг азоту, 22 — фосфору і 211 кг калію. Більшу частину їх рослини поглинають у міжфазний період бутонізація — технічна стиглість.

Правильний розподіл поживних речовин за фазами розвитку забезпечує максимальну продуктивність рослин. Схема живлення включає внесення основних добрив під обробіток, припосівне живлення в рядки та подальші підживлення. Дрібне внесення азоту та фосфору дозволяє рослинам ефективно витрачати ресурси протягом усього періоду вегетації.

• Органічні добрива під основний обробіток ґрунту — 30–40 т/га гною
• Мінеральні добрива під основний обробіток ґрунту — N60P60
• Припосівне добриво в рядки — P20–30

Протягом вегетації проводять три послідовні підживлення, які вносять дробово під критичні фази росту:

1. Перше підживлення — через 25–30 днів після садіння (перед галуженням) у дозі N20.
2. Друге підживлення — через 15–20 днів після першого (перед бутонізацією) у дозі N20P20.
3. Третє підживлення — безпосередньо перед початком фази цвітіння у дозі N30.

Ґрунтові умови та система удобрення хмелю

Для вирощування хмелю обирайте добре структуровані, повітро- та водопроникні ґрунти з високим рівнем родючості. Найкраще культура розвивається на чорноземах, а також на суглинкових і супіщаних слабодерново-підзолистих ґрунтах зі слабокислою реакцією ґрунтового розчину. Глинисті, кам'янисті та заболочені ділянки під закладання хмільників повністю непридатні. Оптимальними попередниками для цієї культури вважаються багаторічні трави, зернові та просапні культури.

Хміль відрізняється вкрай високим виносом елементів мінерального живлення з урожаєм. Потреба цієї культури в основних елементах у 2–3 рази перевершує аналогічні показники для зернових колосових. Точні значення виносу поживних речовин на одиницю урожаю наведено в таблиці.

Елемент живлення	Винос з урожаєм 10 ц шишок, кг
Азот	100
Фосфор	40
Калій	110
Кальцій	120

Нестача елементів живлення безпосередньо позначається на якості шишок та загальному стані хмільників. При дефіциті азоту сповільнюється ріст стебел і листків, вони бліднуть, а шишки формуються недорозвиненими, з грубими черешками та слабким ароматом. Нестача фосфору гальмує розвиток кореневої системи, викликає появу темніючих коричневих плям на листках і дрібнішання шишок. Калійне голодування порушує процес фотосинтезу, призводячи до скручування листків і формування пухкого врожаю.

Динаміка споживання елементів живлення хмелем вкрай нерівномірна. Мінімальну кількість речовин рослини засвоюють у період від появи сходів до початку утворення бічних пагонів. З початком цвітіння інтенсивність живлення поступово знижується, а до моменту настання технічної стиглості починається відтік елементів із шишок назад у корені.

Система удобрення хмелю будується на поєднанні основного внесення, припосівного живлення та літніх підживлень. Основну масу органіки та фосфорно-калійних добрив заробляють глибоко під плантажну оранку. Азотну групу вносять навесні безпосередньо під передпосівну культивацію, а молоді саджанці додатково підживлюють локально при садінні.

Рекомендовані норми внесення добрив під хміль:

• Під плантажну оранку (основне): 100–120 т/га гною спільно з P200–240K200–240.
• Під культивацію: азотні добрива у дозі N180–210.
• Локально в кожну садильну ямку: 5–8 кг перепрілого гною і 50–60 г суперфосфату.

Протягом літньої вегетації проводять одне або два підживлення хмелю залежно від окультуреності ділянки. На родючих ґрунтах при хорошому стані лози обмежуються одноразовим внесенням добрив у фазу першого підгортання. Якщо ґрунт бідний, а рослини відстають у рості, обов'язково проводять друге підживлення при повторному підгортанні.

Дози добрив для літніх підживлень хмелю:

• Одноразове підживлення (при першому підгортанні): N35–25K20–25.
• Друге підживлення (при другому підгортанні): N20–30P20–25K20–40.

Вносити підживлення необхідно суворо за технологією. Добрива розподіляють з обох боків рядків на відстані 30 см від рослин за допомогою розкидачів добрив. Альтернативний спосіб — внесення в борозни під час підгортання на глибину 16–18 см з обов'язковою подальшою заробкою.