Господарське значення, морфологія та історія вирощування сорго

Сорго — цінна харчова та кормова культура для районів, у яких пшениця та інші основні зернові культури рости не можуть або дають невеликі врожаї через посушливий клімат. Із зерна сорго отримують крупу та борошно, крім того, це цінний корм для худоби та птиці, а також сировина для комбікормової, крохмале-патокової та спиртової промисловості.

Зерно сорго — округле або злегка яйцеподібне, без борозенки, голе або плівчасте (у колоскових та квіткових лусках). Основні характеристики зерна:

Зерно з буруватим або червонуватим забарвленням ендосперму містить в'яжучі дубильні речовини групи таніну.

Сорго — цінна кормова і почасти харчова культура. Його використання у сільському господарстві:

• Зерно — корм для свиней, великої рогатої худоби, коней та птиці, а також сировина для комбікормів.
• Зелена маса — добрий корм для молочної худоби та молодняку, що росте.
• Силос — за якістю наближається до кукурудзяного.
• Сіно (при скошуванні до огрубіння стебла) — мало відрізняється від сіна суданської трави; особливо цінне виходить при сівбі в суміші з соєю або лобією.
• Пасовищне використання — добре відростає після укосу.

Цінною якістю сорго є збереження листками та стеблами зеленого кольору і соковитості під час повної стиглості зерна, що дозволяє використовувати їх на силос. У зеленій масі сорго іноді міститься отруйна речовина — дурин (глюкозид), що переходить при гідролізі у синильну кислоту (частіше в посуху).

Звичайне сорго (Sorghum vulgare Pers.) використовується з найдавніших часів. Батьківщиною сорго вважають Екваторіальну Африку, де воно і нині (як і в багатьох інших країнах Африки) — основна хлібна рослина; тут зосереджено найбільшу кількість його різновидів. Вирощування сорго було відоме за 3 тис. до н. е. в Індії та Китаї (там другої групи 205 сорго називають «джовар», або «голам»).

У Середній Азії культура його також налічує щонайменше 2500—3000 років. В Італії воно було відоме з XV ст. У Росії в районі Уральська (Яїцького містечка) сорго культивується з XVII ст. Першу сівбу сорго на корм було проведено на півдні України (під Херсоном) у 1890 р., пізніше — на Північному Кавказі, у Нижньому Поволжі. Сорго у широких розмірах вирощується в посушливих штатах США (Техас, Канзас та ін.). Світова площа сорго близько 28,6 млн га. Найбільші площі посіву його знаходяться в Індії, Китаї та Африці.

Рис. 23. Сорго: морфологічні особливості рослини (а); сорго утворює великі розлогі волоті (б, в); сорго з компактною формою волоті (г); зернівки (д)

Серед розмаїття видів сорго переважне значення для СНД мають сорго звичайне (Andropogon sorghum Brot., або Sorghum vulgare Pers.) та суданська трава (Andropogon sudanensis Piper).

Найбільше поширення отримали такі види:

• сорго гвінейське (Sorghum guineense Stapf.);
• сорго кафрське (S. caffrorum Beauv.);
• дурра, дурро (S. durra Forsk.);
• джугара, середньоазіатське просо (S. cernuum Host.);
• гаолян, китайське просо (S. chinense Jakushev) та ін.

За характером волоті та щільністю розташування гілок різних порядків можна розрізняти три форми сорго:

• сорго розвесисте (волотисте) — ssp. effusum Korn. — з пухкою, подовженою волоттю, з довгими гілками;
• сорго стиснуте — ssp. contractum Korn. — з більш густою, вертикальною волоттю, що має короткі гілки;
• сорго грудкове — ssp. compactum — з короткою, дуже щільною волоттю, з прямою або вигнутою віссю та притиснутими до неї дуже короткими гілками.

До зернового сорго належить також майло (majlo) — з великим розмаїттям форм, широко поширене в країнах Африки. Рослини високостеблові з вигнутим суцвіттям, бурим забарвленням; насіння велике, важкообмолочуване.

До ґрунту воно не вимогливе і мириться як з важкими, так і з дуже легкими ґрунтами. За літературними даними, сорго належить до рослин, що мають хорошу солевитривалість. Сорго стійке до спеки та посухи, до суховіїв та мли.

Листя сорго не припиняє асиміляції під час такої посухи та спеки, коли листя кукурудзи вже втрачає тургор і згортається. Сорго добре використовує дощі другої половини літа та початку осені.

Чумиза є зерновою (круп'яною) та кормовою культурою. У крупі чумизи багато розчинних вуглеводів (полісахаридів), вона швидко розварюється, добре набухає і за смаковими якостями небагатьом поступається пшону. Зерно чумизи — цінний корм для птиці та тварин. Крім використання на зерно, чумиза може вирощуватися на зелений корм, силос та сіно для приготування поживного сінного борошна. Сіно чумизи охоче поїдають коні, велика рогата худоба та вівці.

Батьківщиною чумизи вважають Східну Азію, Китай, Монголію, де її вирощують з глибокої давнини. Сіється вона також в Індії, Афганістані, Туреччині, Італії, Угорщині. У СНД чумиза з давніх часів вирощується в Грузії (з XV ст.) та в інших місцях Закавказзя (гомі), у Середньодругої групи 207

Рис. 24. Чумиза (а, б) та могар (в); зерно чумизи (г) азіатських республіках (кунак) і в Росії (на Далекому Сході, Північному Кавказі, у Поволжі, Воронезькій області).

Чумиза — Setaria italica ssp. maxima Alef. (Panicum italicum L.) — за зовнішнім виглядом найбільше схожа на могар — Setaria italica ssp. mocharium Alef.. Від могару відрізняється більш великими листками, V-лопатевою волоттю (султаном).

Чумиза не вибаглива до умов вирощування, але дуже чутлива на поліпшення агротехніки. За показниками жаростійкості, посухостійкості та економії вологи вона близька до проса. Сіють чумизу одночасно з просом або трохи раніше. У полі культура формує стебло-соломину висотою від 50–70 см до 150–200 см зі слабко вираженим кущінням.

Листки чумизи широкі, без вушок, їх кількість на одній рослині становить від 10 до 16 (до 25) штук. Суцвіття являє собою щільну, стиснуту колосоподібну волоть (султан) зазвичай лопатевої, рідше рівної, циліндричної або веретеноподібної форми, що звужується або розширюється до вершини. В одній волоті міститься від 3–5 до 10 тис. зерен. Округло-овальні зернівки вкриті квітковими лусками (як у проса і могару) і можуть мати забарвлення від блідо-жовтого до темно-червоного. Сама чумиза є самозапильною рослиною.

Гречка: поживна цінність, кормове та медоносне використання

Гречка належить до найважливіших круп'яних культур, зерно якої вирізняється високою засвоюваністю та відмінним смаком. Її дієтична цінність визначається високим вмістом легкозасвоюваних білків, вуглеводів, зольних речовин (фосфору, кальцію, заліза, міді) та вітамінів (тіаміну, рибофлавіну, рутину). До складу плодів також входять органічні кислоти (лимонна, яблучна, щавлева) і вітамін Е, завдяки якому крупа довго зберігається без втрати якостей. За вмістом амінокислот лізину та аргініну зерно гречки перевершує пшеницю та рис. З листків і квіток культури отримують лікарський препарат рутин, що застосовується при лікуванні атеросклерозу, гіпертонії та для виведення з організму радіоактивних речовин.

Оскільки білок гречки не має властивостей клейковини, її борошно не підходить для традиційного хлібопечення, але застосовується для випічки млинців, коржів та деяких сортів печива. Культура високо цінується як медонос, нектар якого містить 40 % цукру. З одного гектара посівів можна отримати до 100 кг темного ароматного меду. Бджоли також забезпечують перехресне запилення, що суттєво підвищує урожайність самої гречки.

• Вихід зеленої маси за 40–50 днів — до 200 ц
• Норма висіву суміші на гектар — 150 кг гречки та 140 кг пелюшки
• Поживність 100 кг соломи — 30 корм. од.
• Цукор у нектарі — 40 %
• Збір меду з гектара — до 100 кг

Завдяки короткому вегетаційному періоду гречку використовують як пересівну культуру після загибелі озимих і ранніх ярих, а також у пожнивних посівах і зайнятому пару. Зелену масу пожнивних посівів можна заорювати на зелене добриво. Зола від спалювання соломи та лушпиння гречки багата на елементи живлення: вона містить понад 40 % K2O, понад 10 % Р2О5 і до 19 % СаО, тому застосовується як мінеральне добриво та сировина для отримання поташу. Станом на 2005 рік площа посівів культури у світі перевищувала 4 млн га, з яких близько 2,4 млн га припадало на Європу, а 0,6 млн га — на Китай.