Складання та підготовка поживних ґрунтових сумішей для квіткових культур

Ґрунти, що використовуються для садіння квіткових рослин, не мають аналогів у природі, оскільки вони складаються штучно. Властивості їх значною мірою успадковані від природних ґрунтів даного району. У центральних та північних районах це підзолисті слабокислі ґрунти або торф; на півдні – різні типи чорноземів та каштанові ґрунти з властивою їм нейтральною або слаболужною реакцією; у посушливій зоні сіроземів – слабогумусовані карбонатні ґрунти.

При складанні земляних сумішей враховують, що вони повинні мати високу родючість, сприятливі фізичні та хімічні властивості – волого- та повітроємність. Нестача кисню у важкосуглинковому ґрунті уповільнює ріст рослин, створює дефіцит поживних речовин. На пухкому структурному ґрунті рослини менше страждають як від нестачі, так і від надлишку солей. Ґрунти повинні мати високу ємність поглинання та буферність для того, щоб утримувати велику кількість мінеральних солей і поступово віддавати їх рослинам. При цьому дуже важливо перелічені властивості зберегти тривалий час, оскільки велика кількість квіткових культур – багаторічники, і тривалий час ростуть на цьому ґрунті без заміни.

За вмістом органічної речовини ґрунти класифікують: до 10 % – низький, до 30 – знижений, 30–60 – середній, понад 60 % – високий; за величиною щільності їх поділяють на пухкі – 0,1–0,4 г/см3, середні – 0,5–0,7, ущільнені – 0,8–1,0 та щільні – понад 1 г/см3. Для нормального розвитку рослин кількість повітря в ґрунті повинна становити не менше 15–20 %, а загальна шпаристість – 50–60 %.

Відповідно до біологічних особливостей окремих культур, для підвищення поживної цінності та поліпшення структури складаються субстрати з чотирьох видів землі: дернової, перегнійної, листової та торф'яної. Маючи ці види землі та пісок, можна вирощувати будь-які квіткові рослини.

Дернова земля повинна мати дрібногрудкувату структуру, бути добре проникною для води та повітря, містити значний запас поживних речовин. Її заготовляють на ділянках із хорошим злаково-конюшиновим травостоєм, глинистим і суглинковим ґрунтом. Дернову землю не можна брати на заболочених ділянках та кислих підзолах. Розвиток осоки, хвощів та щавлю свідчить про кислу реакцію ґрунту. Якщо дернова земля містить мало глини і багато піску, корисно додати в неї трохи пухкої промороженої або прожареної глини. І навпаки, занадто глиниста земля поліпшується піском.

Дерн нарізають наприкінці літа або на початку осені плугом чи лопатою пластами 30 х 30 см і товщиною 10 см. Деякі рослини потребують легшого ґрунту з невеликою кількістю глини, але який містить багато перегною та коренів. Дерновий шар у цьому випадку повинен бути від 6 до 8 см. Для глинисто-дернової землі дернину ріжуть із глинистою підґрунтям до 15–20 см, але не глибше. Зрізаний дерн складають у штабелі пошарово "трава до трави". Довжина штабеля довільна, ширина до 150 см, висота 100–150 см. Між дерниною кладуть гній та вапно, це прискорює розкладання та збагачує землю азотом. Нагорі штабеля роблять жолобок для відведення вологи. За літо штабелі не менше двох разів перемішують бульдозерами і поливають водою, щоб прискорити розкладання дернини. На другий рік перемішування продовжують, і до осені другого року земля буває готова. Восени дернову землю прибирають у землесховища: залишати її другий рік просто неба не можна, оскільки корені згнивають, земля втрачає пористість і стає безструктурною. Перед вживанням дернову землю просіюють через грохот із діаметром отворів 3–4 см, щоб залишалися грудочки з горошину, але не більші за лісовий горіх. При пересадці діжкових рослин грудочки можуть бути більшими.

Дернова земля важка: щільність її коливається від 1,2 до 1,5 т/м3. Використовувати її можна два–три роки, потім вона стає непридатною для садіння. Дернову землю як основу сумішей використовують для горщикової культури літників – гвоздики, левкою, пеларгонії та укорінення живців, що загнивають у перегнійній землі, а також для цитрусових і пальм.

Перегнійну землю отримують із перепрілого парникового гною, який восени складають у штабелі, як і дернину, і протягом літнього сезону кілька разів перемішують. Після остаточного розкладання перегнійну землю застосовують при складанні земляних сумішей. Гнойовий перегній пухкий, легкий, багатий на поживні речовини, що і сприяє хорошому росту квіткових культур. Залежно від виду гною перегнійна земля може бути важкою або легкою (кінський гній). Щільність її коливається від 0,5 до 0,8 т/м3. У чистому вигляді перегнійну землю не застосовують.

Торф'яний ґрунт складається зі слаборозкладених рослинних залишків. Заготовляють його з торфу верхових і низинних боліт, торф'яної крихти. Торф складують у штабелі заввишки 40–60 см у суміші з гноєм та вапном, готують протягом двох років, періодично перелопачуючи та поливаючи гноївкою. Гній та вапно підвищують поживність торф'яного ґрунту, у процесі підготовки кислотність торфу зменшується. Цей ґрунт має невелику щільність – 0,4–0,6 т/м3.

Торф'яний ґрунт здатний поглинати велику кількість вологи, тому покращує водно-повітряні властивості ґрунту з важким гранулометричним складом; вживається в суміші з піском для садіння живців; потрібен при культурі азалій, камелій, гортензій, добрий для сівби дрібного насіння; додається до дернового ґрунту з метою збагачення поживними речовинами. Торф'янистий ґрунт не слід пересушувати, оскільки він повільно просочується водою. Під час зберігання торф'яний ґрунт постійно має бути вологим.

Приготування та застосування листкового ґрунту

Листковий ґрунт отримують з опалого листя липи, ліщини, клена, в'яза, тополі, яблунь, груш. У листі дуба та верби містяться дубильні речовини, тому вони непридатні для отримання листкового ґрунту. Це легкий ґрунт щільністю 0,4–0,6 т/м3.

Технологія приготування субстрату включає такі етапи:

• Листя згрібають восени або навесні в купи.
• У міру розкладання та ущільнення складають у штабелі, де вони мінералізуються протягом двох років.
• Поки листя лежить пухко, його ущільнюють і поливають, щоб мікробіологічні процеси йшли швидше.
• На другий рік його два-три рази перелопачують, поливають гноївкою, з якою вносять бактерії, що прискорюють гниття листя.
• При розкладанні листя в ґрунті накопичуються кислоти, що гальмують подальший розпад маси. Шкідливий вплив кислотності усувають внесенням у штабель під час перелопачування гашеного вапна з розрахунку 0,5 кг на 1 м3 неперепрілого листя.

Листковий ґрунт використовують для сівби насіння у ящиках; у суміші з торфом і піском (2:3:1 або 2:4:1) — як основу сумішей для примули, цикламену, антуріуму, бегонії, цинерарії.

Класифікація ґрунтових сумішей і кислотність

Усі види готового садового ґрунту зберігають у спеціальних ґрунтосховищах. З них у міру потреби готують потрібну суміш, яка залежно від співвідношення компонентів може бути важкою, середньою або легкою:

• У важкій ґрунтовій суміші міститься за об'ємом три частини дернового, одна — перегнійного або листкового і одна частина піску.
• У середній ґрунтовій суміші — по дві частини дернового і перегнійного (листкового) ґрунту та одна — піску.
• У легкій ґрунтовій суміші — одна частина дернового, три — перегнійного (листкового) ґрунту та одна частина піску.

Велике значення для росту і розвитку квіткових культур має і реакція ґрунту, від якої залежать доступність для рослин елементів мінерального живлення та ступінь їх поглинання. Оптимальні значення показника рН для квіткових рослин наведено в таблиці 210 (Шеуджен А.Х., Котляров Н.С., Куркаєв В.Т. та ін., 2004).

Таблиця 210 – Оптимальне значення реакції ґрунтового середовища для квіткових рослин

Методи визначення кислотності тепличних субстратів

Кислотність субстрату визначається вмістом вільних або обмінних іонів водню. У звапнованих нейтральних субстратах, насичених кальцієм, рухливий водень майже відсутній і великих відмінностей у результатах аналізу між водною та сольовою витяжками не буває.

Тому в нейтралізованих субстратах кислотність можна визначати як у сольовій, так і у водній витяжці, а у вихідних матеріалах для складання ґрунтових сумішей кислотність (рН) визначають в 1 н розчині KCl, при цьому враховують і кількість обмінних іонів водню. При визначенні кислотності у водній витяжці беруть до уваги тільки вміст вільних іонів водню. Тому кислотність за сольовою завжди вища за кислотність за водною витяжкою.

На кислотність субстрату впливають жорсткість води та підкислювальна дія добрив. Залежно від величини рНKCl теплиці субстрат може бути: кислий, нейтральний або лужний.

Регулювання рівня кислотності ґрунтового середовища

Для зниження кислотності ґрунту проводять вапнування ґрунту та використовують фізіологічно лужні добрива.

При необхідності підкислення субстрату:

• додають кислий верховий торф;
• застосовують фізіологічно кислі мінеральні добрива;
• або в поливну воду додають кислоти.

Повторно ґрунти вапнують через 8–10 років при новому підвищенні кислотності.