Роль тваринництва у стратегії продовольчої безпеки Індії

Історично дискусії про продовольчу безпеку в Індії фокусувалися на забезпеченні достатньої кількості калорій, проте сьогодні фокус зміщується на доступність повноцінного харчування та якісних білків. Попри успіхи «Зеленої революції», поточні державні програми, такі як NFSA та PDS, як і раніше, орієнтовані переважно на зернові культури.

Тваринництво, що демонструє щорічне зростання на 7–7,4% з 2014–15 років, формує понад 30% валової доданої вартості сільського господарства. Успішний досвід молочної галузі, де завдяки розвитку кооперативів та заходам у межах «Операції "Потоп"» споживання молока на душу населення зросло зі 107 грамів на день у 1970 році до 459 грамів у 2022–23 роках, показує ефективність інституційних втручань. Подібні стратегії, спрямовані на зв'язок виробників з організованими ринками, можуть бути застосовані у птахівництві, розведенні дрібних жуйних тварин та рибальстві.

Для малоземельних та маргінальних сімей тваринництво є ключовим економічним ресурсом, що забезпечує дохід та розширення прав сільських жінок. Проте галузь залишається вразливою перед лицем кліматичних ризиків та епідемій. Приклад повеней 2025 року в Пенджабі, що призвели до загибелі 1000 голів великої рогатої худоби та 35 000 голів птиці, а також до втрати кормової бази, підкреслює брак систем страхування та компенсацій, які для тваринників розвинені значно гірше, ніж для рослинників.

Поточна державна політика характеризується фрагментарністю: питання тваринництва розподілені між різними відомствами. Крім того, виробники молока та м'яса, на відміну від виробників зерна, не мають гарантій мінімальної закупівельної ціни (MSP) і залишаються підданими ринковій нестабільності. Фахівці наголошують на необхідності створення комплексного підходу, який об'єднає доступ до кредитування, страхування, забезпечення кормами та розвинену ринкову інфраструктуру. В умовах скорочення площі орних земель на душу населення включення тваринництва до ядра продовольчої політики розглядається як спосіб забезпечення як поживної цінності продуктів, так і економічної стійкості сільських виробників.